Галерея современной живописи. Неординарные художники Украины.

Серия: Теодозии

Важко переоцінити значення творчої особистості Петра Бевзи у сучасному контексті. Картини його окрім власне естетичних вартостей, слугують реалізацією певної позитивної (але словесно не обмежуваної) програми світооблаштування та інтерпретації дійсності на ґрунті пантеїстичного відчуття її, збагаченого індивідуальними асоціаціями.

Остання за часом малярська серія Петра Бевзи "Теодозії" є водночас чи не найчисельнішою у його творчості, до того ж по вінця наповненою містично-обставинними збігами. Останню ж крапку в ній автор поставив у січні цього року, загальне ж число полотен (якщо митцеві не заманеться продовжити її, а це його святе право) обраховується "сходинковим числом" 67. І саме у “Теодозіях” він повною мірою розгорнув прийом "висхідної композиції" у побудові картини, мотивувавши його формальним лаконізмом, хоч, звісно, за тим крилося щось більше, ніж "потреба повітря". Стартувавши колись з першими картинами циклу у галереях "Совіарт" і "Ательє Карась", нині він тут-таки звітує своїм завершеним доробком. Першим твором, написаним шість років тому, було "Видіння Мойсея" – з неопалимою купиною, яку біблійний пророк спостеріг біля гори Хорив. А подальші частини серії дихали шерехатою плоттю Кримських гір з химерними тюркськими іменами. Завершенням "Теодозій" стало чотирнадцять "туманностей", об’єднаних за омажною ознакою. Але що таке туманність, як не загадково-атмосферний кущ, занурений у стадію підвищеної вологи? Так би мовити, "неопалима купина" у її світській, остиглій іпостасі?

Розмірковуючи над сутністю "Теодозій", нікуди не дітися від міфу Кіммерії, започаткованого Волошиним – і тут прогенезованого "сном" колишнього київського студента, перекладача, піїта, генія "срібної доби". Утім, поет-символіст, попри блискуче акварельне обдарування, реалізувався саме у словесному вимірі, який зобов"язував його до максимальної проявленості змісту і сенсу. "Многознаніє" слова зумовило "безрадісний Коктебель" та "дорогу скорботну". Тематично близьким але настроєво іншим, як не – іноді вибухово-протилежним – є настрій малярської серії Бевзи, котрий сам не цурається слова, але безумовну перевагу надає виміру візуальному. Передане на полотні фарбою та пензлем виявилося настільки виразним і самодостатнім, що назвам їхнім легше було б подарувати суверенність – наскільки гарно звучала "Апологія арки" чи "Стрибок кози", аніж за ними витлумачувати відповідне живописне втілення. Випробовування, якому не ризикнув мене піддати автор, але яке напевне б закінчилося моєю, та й будь-чиєю, поразкою: здогадатися за якоюсь із "туманностей", кому конкретно вона присвячена? Адже логіка мистецького задуму буває настільки непередбачуваною, що іноді краще й не намагатися її дешифрувати. Та, володіючи "кодом картини", постфактумно збагачуєш своє емоційне знання про автора, ім’я якого запало в душу Бевзі. Скажімо, поціновуєш тьмяний феєверк Шагала. Або ж імлисту "відсутність часу", яка вразила нашого художника у Тернері.

Таким чином, кінцівкою циклу автор спробував окреслити свій персональний арт-контекст, включивши туди як ровесників і/чи соратників (Гейко, Гідора, Лебединець, Олена Рижих), так і майстрів класичної минувщини. На мою думку, пальму першості слід віддати, однак, Ансельму Кіферу, художнику, з особистості якого у західному мистецтві 2-ї половини ХХ століття, доста загрузлому у каверзливих суперечностях, розпочинається рятівне звернення до метафізики землі та філософії геоісторії – останнім часом не без парадоксального залучення слов"янської культурної спадщини (проект "Velemir Chlebnikov and the Sea"). Ще одна ситуативна рима, що спадає на ум: научальництво Кіфера у Йозефа Бойса, котрий у свою чергу, відчув себе художником, летуном беркицьнувшись на кримських теренах – і рятунок знайшовши у татарській хижі… якщо це тільки не є геніальною містифікацією Бойса! – Звісно, засміливим було б провести безперервну спадкоємницьку нитку між цими авторами та нашим співвітчизником, на якого вплинуло і чимало інших життєво-естетичних чинників. Швидше, єднає їх сила просторових стихій – та значуща примхливість долі, яка сіє-посіває химерними прикметами довкола (уся річ у тому, хто їх у змозі розгледіти, та й висновками дієво скористатись) – що не виключає пристрасного бевзиного зацікавлення творчими здобутками своїх старших європейських колег.

А тепер, фрагмент за фрагментом споглядаючи овид "Теодозій", проникаєш у суть неквапливо-суворого, як зсуви материкових брил, поступального руху авторської думки, що йшла шляхом (до) високої простоти і мудрої ясності, осягнення яких і не могло статися вмить, навіть у мистця, наділеного непересічним талантом. Від фарбних нашарувань, фактурних палімпсестів та лінеарних клубків – до кристалічних композицій і… хмар, в яких розчиняються, мовби вирішуються, земні протиріччя. (Ви помітили, що відсутні тут людські постаті – зате невимушено-співрозмірним макрокосму "золотої гори" є мікрокосм джмеля?). Від гігантських форматів, сама глядацька прогулянка уздовж яких дає певне уявлення про матерію і розмах першоджерела – до відносно малих форм, які, при тому, виглядають не менш монументально, аніж ті, що їм передували. Від складнющої мозаїки кольорів, нерідко позначених майже волошинською тужливістю – до виразного акценту одного-двох відтінків, не випадком обраних – і не випадком насиченіших, аніж це міг дозволити собі Бевза раніше, принаймні у рамцях "Теодозій", де на зміну характерній черленості золота, наче випаленій зсередини знаком підземних катаклізмів, приходить мало не пурпурова життєрадісність життя та ультрамарин раптового прозріння (колись зблислий у "Видінні Мойсея"). Не час картати себе, копирсатися в нутрощах… час спокою, шляхетної резигнації – ледве не шопенгауерівського штибу… пейзажу після битви, після бурі. Метафізичний ландшафт, жанр якого запитує український майстер, дає для того гідний привід.

Зморшки землі розгладились. Тривоги розвіялись. Митець доходить пристані… на час і до початку нового проекту.

Олег Сидір-Гібелинда